Нещодавно ми всі відзначили День працівників освіти. Для директора Київської спецшколи-інтернату №6 - Людмили Вікторівни Шевченко, це свято майже співпало з особистою ювілейною датою.

-Людмило Вікторівно, Ви все життя пра­цюєте в цій школі. Чому обрали саме її?

Моя мама тут працювала, а я приходила в гості. Граєшся з глухими дітьми і хоч-не-хоч, а вчишся говорити як вони, - жестами. Та все ж я вступила не на дефектологічний факультет, а до педагогічного. 1965 року в інтернаті на до­шкільному відділенні відкрилася вакансія музичного керівника - раніше такої практики не існувало. Всі дивувалися: навіщо глухим музич­ний керівник? Директор школи запропонувала моїй мамі: “Нехай ваша дочка йде до нас пра­цювати - вона ж закінчила перший курс педін­ституту і навчається у музичному училищі”.

-Невже глухі дійсно чують музику?

Спочатку я теж була спантеличена про­ позицією, але моя мама - мудра жінка, по­радила спробувати, а якщо не сподобається - відмовитися. Я сіла за піаніно, привели малечу. Заграла - а вони всі припали вушком до інструмента. Насправді діти чули тільки ритм. Мені тоді було 18 років, на той час не існувало жодних методичних розробок. Сама все ви­гадувала, писала програму. За якийсь час ми
влаштовували яскраві свята, на які приходили навіть з інших шкіл подивитися. Усі дивувалися, що можуть робити глухі діти.

-То у чому ж секрет?

Глухі діти не чують музику як таку, але вони відчувають вібрацію. Наприклад, 1-2-3-4- це що? Малеча відповідає - марш. А 1 -2-3? Вальс, нумо танцювати! А це - полька. Глухим все од­но, який інструмент, головне - ритм. Я відбивала ритм, діти танцювали, а потім створювали виста­ви. Поставили балет “Лускунчик” з декораціями. Потім – “Бременських музикантів” і “Молоду гвардію”. Писала сценарії, вихованці грали мовою жестів, озвучували у мікрофон за кулісами я та вчитель історії. Наша школа стала дуже відомою. Варто сказати, що діти з вадами слуху дуже талановиті, вони все сприймають інтуїтивно, добре розбираються в людях. Оскільки спілку­ються жестами, то звикли дивитися людині прямо у вічі. Й одразу бачать: хороша людина, відверта чи нещира. Глуха дитина за хвилину зрозуміє, хто прийшов і навіщо.

-Людмило Вікторівно, а які ще особ­ливості є в роботі з глухими?

З такими дітьми працювати дуже цікаво. Всі емоції, які вчитель може передати у звичайній школі за допомогою інтонації, наш педагог пе­редає через яскраву міміку та жести. Думаєш, як тут пояснити математику? Для нас це легко, ми ж чуємо. А глухій дитині вона незрозуміла і нецікава. Тож треба ретельно продумувати урок.

-Чи не виникало у Вас бажання пра­цювати у звичайній школі?

Навіть не замислювалася над цим. Я знаю глухих, вони відчувають мене. Завоювати до­ віру людей, котрі не чують, дуже важко, адже чужих вони не сприймають. Глухі – спільнота закритого типу, вважають себе інвалідами, і ставлення до людей, котрі чують, у них особли­ве. Я їм кажу: “Хто інвалід? Це ви інваліди? У вас просто інша мова. Я часто чую слова обра­зи. А ви цього не чуєте - і слава Богу. Забудьте слово “інвалід”, ви нормальні люди”.

-Тобто Ви руйнуєте цей стереотип. А як складається життя дітей після закінчення школи?

В інтернаті навчаються 12 років. Останні три роки, паралельно зі школою, діти відвідують
професійне училище. З атестатом отримують диплом про здобуття робітничої професії. Ба­гато наших випускників працюють швачками, закрійниками, наприклад, у концерні “Вороній”. Інші стають будівельниками, пекаря­ми, касирами. Останніх можете ба­чити у великих мережах супермар­кетів. До слова, навіть стверджують, що глухі касири більш уважні, ніж ка­сири без вад. У них завжди все чітко, покупці задоволені.

Я не можу сказати, що глухота - це трагедія. Люди з такими вадами живуть повноцінним життям. Вони мають свій театр, успішні у спорті, добре малюють, створюють сім'ї, народжують дітей.

-Коли йшов до Вас, думав, що в інтернаті тихо, адже тут навча­ються глухі. А насправді гамірно, як у звичайній школі.

У нас вже 12 років працює дру­ге відділення, набираємо також звичайних дітей. Хочемо, щоб з пер­шого класу малюки разом співали, танцювали, відпочивали, гралися. Глухі вчать­ся писати і читати. А ті, хто чує, вивчають мову жестів. Такого не було і немає більше ніде. Ко­ли діти танцюють, ви не зможете відрізнити, де глуха дитина, а де з нормальним слухом.

Д.Солодько, газета “Вечірній Київ”.

Від адміністратора веб-сайту ОНП: Розміщаючи цю інформацію, щиро вітаю Людмилу Вікторівну з ювілей­ним Днем народження і Днем працівників освіти! Зичу їй та її колегам нових успіхів, здоров'я і наснаги!