Мабуть, зайвим є наголошення на тому, якою потрібною й важли­вою є перша Всеукраїнська конференція на тему: “Історія навчання глухих в Україні”, оскільки всі питання, які вона має розглянути - назрілі й актуальні. Роздумуючи над темами доповідей, я замислилася над такою: “Використання дактильно-жестової мови глухих у процесі їх освіти”. Чому? Напрошується загальнопоширена відповідь: “Тому, що жестова мова є рідною мовою глухих”. Ця фраза пояснює все й, вод­ночас, не пояснює нічого малокомпетентним в галузі сурдопедагогіки людям.

Почну з опису свого життя. Народилась я в сім' ї глухих. Мати була слабочуючою, мала III ступінь туговухості, розмовляла фразовою мо­вою з аграматизмами. Батько - цілком глухий (не реагував абсолют­но ні на які звуки будь-якої сили), був “німим”, тобто не говорив зовсім, лише в стані гніву з горла виривались дивні, нелюдські звуки, правда, великої сили. І батько, й мати володіли жестовою мовою, батько дактильною мовою не користувався, бо був, як сам не раз повторював мені із болем, неграмотним.

Я народилася, за словами батьків, чуючою, вади слуху мати ви­явила десь у трирічному віці - тому й не дивно, що себе я пам'ятаю завжди слабочуючою. З раннього дитинства я майже завжди була в середовищі чуючих: спочатку цілодобовий дитячий садок, згодом - піонерські табори щоліта по три зміни поспіль. Чесно треба сказати, що лише з появою подруги (такої ж як і я, слабочуючої) мені стало легше й веселіше проводити літо у таборі. Ми спілкувалися з чуючи­ми дітьми охоче, коли бачили, що вони налаштовані до нас добро­зичливо (тут велику роль відігравали вихователь та вожатий, на жаль, це було не завжди), всі дні ми були поруч і говорили, говорили... Ус­ною, жестовою мовами, хоч остання й переважала. Нам було легше передавати свої дитячі враження від почутого, побаченого, свої об­рази, радощі лише тоді, коли говорили наші руки. Вже тоді я спостерігала такий факт: у моєму словнику (я ж із сім1 ї нечуючих!) чимало жестів не мали усної словесної форми, тобто я не знала слів із відпо­відним значенням. А почала до кожного жесту підбирати слово - й це стало для мене своєрідною грою.

Навчалась я в Миргородській спецшколі для слабочуючих дітей. Через відсутність першого відділення навчалася у другому. Усі роки навчалася лише на “відмінно”. Протягом останніх років навчання в школі в індивідуальному порядку та за підтримкою педколективу ос­воїла програмовий матеріал за два класи. В свої шістнадцять років мала за спиною дев'ять класів першого відділення (навчальні програ­ми першого та другого відділень значно різнились). Атестат я отрима­ла в Чернівецькій школі для слабочуючих дітей, де провчилася три роки. До вступу в Київський державний педагогічний інститут ім.Горького (тепер університет ім.Драгоманова) я була майже готова. Тут варто підкреслити, що велику роль у моєму навчанні відігравали книги та мої глухі батьки. Книга в моєму житті з'явилася тоді, як я навчилася чита­ти, й завжди його супроводжує. А батьки... Увесь час вони підтримува­ли мене в моєму бажанні вчитися на педагога, порівнювали своє жит­тя нечуючих та життя чуючих, грамотних та освічених людей. Дуже стимулювала, надихала, наповнювала життя новим незбагненним змістом віра батьків у мої сили, в можливість досягнути вершин, які, на їхню думку, підвладні чуючим.

Золотої медалі я не отримала. Хоч і зверталася до Міністер­ства освіти України. Причина: в спецшколах такого типу ця наго­рода не передбачена. Було вкрай боляче за таку відповідь. На денне відділення деффаку вищеназваного вузу вступила з першої спроби, склавши чотири іспити. Не зверталася за підтримкою ніку­ди, іспити складала з виглядом чуючої людини. І тому теплом зігріли підбадьорливі спокійні слова Наталії Федорівни Засенко, тоді за­відувачки кафедри сурдопедагогіки, яка вручала мені студентсь­кий квиток. До всієї аудиторії були звернені її слова про мужність нечуючих у подоланні усіляких перешкод для вступу до вузу. Глу­хих нас на курсі було двоє: я та Юлія Ананьева. Вчитися було нелегко, проте ані вона, ані я не були серед трієчників (окрім на­уки, нам і стипендія була потрібна). Поблажливого ставлення до нас із боку викладачів не було. З боку однокурсників - ставлення як до рівних. Навчаючись, підмітила ще такий факт: мені, як і решті глухих, а на кожному курсі денного стаціонару таких було по одному-двоє, на семінарах було легше відповідати письмово, чим ми, з дозволу викладачів, користувались. Чуючі ж студенти зізнава­лись, що їм легше відповісти усно, бо можна було “набалакати на пристойну четвірку”, письмова ж відповідь значно важча. Спостерігаючи тепер за чуючими колегами, все більше пересвідчуюсь, що вони надавали перевагу усній, а не письмовій формі. Звичай­но, це природньо.

3 1985 року я працюю в Полтавській спецшколі для глухих дітей. Мій фах - українська мова та література, але ще викладаю геогра­фію та історію. Вже п'ятнадцять років, як я навчаю нечуючих дітей - досвід достатній, аби мати власну, перевірену роками, думку. А думка моя така, що дактильно-жестова мова вкрай необхідна для навчання глухих дітей. їй треба відвести чільне місце. За допомо­гою жестів малій дитині можна відкрити навколишній світ у всій красі та глибині. Лиш тоді маля свідомо каже своє “чому?”. А самі слова в усній і, пізніше, письмовій формі залишають дитину апатичною, байдужою до сприйняття. Можна навчити малих дітей використову­вати слова в усній формі, якщо вони означають конкретні поняття. А як щодо абстрактних? Можна навчити читати склади, слова, цілі розгорнуті речення. Але як важко навчити глухих дітлахів читати, розуміючи зміст! А якщо підключити жестовий переклад слів та по­вторити знову текст, то все стає на свої місця. Є тут одне важливе “але”: кожен жест мусить мати відповідне слово й навпаки. Робота має проводитися в цьому напрямку систематично, тоді словнико­вий запас буде збільшуватися, пам'ять - міцнішати, новий матері­ал засвоюватиметься краще. Погодьтеся, в позаурочний час і ве­ликі, й малі діти навперебій спілкуються жестовою мовою, але де артикуляція? Та нема, бо й слів багатьох не знають! Із віком знання дітей глибшають на жестовому рівні, словесна ж база з роками відстає. І щодо старших класів робимо сумний висновок: учні не люблять читати. Але як вони люблять сприймати жестовий пере­клад тексту! Тоді це як кіно, запевняють вони. Оживає природа, оживають образи героїв, їхні звички, гострішають конфліктні ситу­ації, кульмінацію подій зустрічають “на нервах” - тобто глухі діти сприймають усе так само, як і діти зі слухом, котрі прочитали який-небудь твір. Проте вільно переказати зміст твору може лише той глухий учень, який має багатий запас слів та жестів. Тому жестову мову “на найвищому рівні” мусить знати кожен, хто навчає дітей у подібних школах. І хай мене не вважають прибічницею “чистої жестової мови”. Ні, в жодному разі ні! І усна, й жестова мова, й зчиту­вання з губ - усе разом потрібне для навчання особи, позбавленої слуху. Діти різні, тому й підхід до них і методи навчання мають бути різними.

На закінчення своїх роздумів хочу додати, що починати треба з молодших класів: який фундамент покладено там, така надбудова буде в старших класах. Я вважаю, що роботу в молодших класах слід переглянути, навчальні програми також. Не полегшувати, а ускладнювати вимоги. Видатні педагоги кажуть, що дитині (мова йде про здорову) до п'яти років слід засвоїти якомога більше знань про навколишній світ, тоді в майбутньому з неї вийде високоосвічена, розумна людина. А як щодо глухої дитини - невже треба інакше?

Варто додати, що адміністрація та педколектив нашої школи не раз обговорювали питання про роль жестової мови в навчанні дітей. Думки вчителів бувають різними, а інколи - протилежними. Я відчу­ваю велику підтримку з боку адміністрації, коли вчу дітей співати пісень у жестовому виконанні. Коли діти відчують смак - відбою від них нема! І тема пісні їм зрозуміла, і зміст її, а через деякий час помічаю в слов­нику “співаків” нові слова, що вже стали для них буденними.

Цього року адміністрація школи за згодою облвно вирішила провес­ти курси для вивчення жестової мови й запросила Світлану Петрівну Лук'янову, заступника директора з навчально-виховної роботи підприєм­ства “Універсал” - великого фахівця й тонкого знавця психології глухих. Перший етап пройдено, всі склали своєрідні іспити. Це - поки що поча­ток.

Жестова мова має бути літературною, культурною, тому потрібні чудові видання для вивчення цієї мови, якої не цураються за кордо­ном. Завдяки цьому у глухих зменшаться проблеми, пов'язані із вада­ми слуху.

Адамюк Н.Б., вчитель української мови та літератури Полтавської спецшколи-інтернату для глухих дітей (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)