Нікому з українських учителів не доводилось їхати на заняття до своїх нечуючих учнів на собачій упряжці. А от для вчителів Канади, які індивідуально займаються з глухими дітьми, що проживають у найвіддаленіших районах на півночі Канади, подорож на такому екзотичному виді транспорту - річ звична.

Про це розповів на зустрічі з нечуючими вчителями України професор Майкл Родда з університету Альберти (Канада). Ця зустріч відбулася 15 жовтня у гостинній Київській спецшколі-інтернаті №6 для глухих дітей.

М.Родда розповів також, що сурдопедагоги Канади мають змогу, при необхідності, скористатися за державний кошт літаком. Адже основне - щоб сім`я, в якій є дитина з вадами слуху, мала можливість вибору у методиці навчання. Тож частина батьків віддає перевагу такому навчанню, коли дитина перебуває у сім`ї і відвідує звичайну школу чи навчається індивідуально, а є батьки, які віддають дітей до школи-інтернату.

Як зауважив професор Родда, саме поняття “школа-інтернат” потребує змін. На думку професора, це має бути не просто школа, а своєрідний центр, де здійснюватиметься весь комплекс заходів, необхідних для успішної реабілітації нечуючої людини, починаючи від малюків і закінчуючи вже дорослими особами, які часто теж потребують допомоги і підтримки.

Професор Родда підкреслив, що в канадських школах для нечуючих уже стали звичними вчителі з вадами слуху, а мова жестів є однією з основних у білінгвістичному навчанні.

Разом з тим, М.Родда зазначив, що вчителі Канади, на відміну від українських колег, не про досвід роботи, про подальшу долю і мають свого об`єднання, чуючих дітей, про плани на майбутнє.

У жвавій бесіді відбувся обмін думками про досвід роботи, про подальшу долю нечуючих дітей, про плани на майбутнє.

Н.Калиниченко, газета “Наше життя”, 2002 г.